Статті по темі
Двадцять п’ятий день великого протистояння. Українські воїни мужньо боронять рідну землю від кремлівських окупантів. Болючі втрати закипають несамовитою люттю до ворога. Ми назавжди втрачаємо цвіт нації, її кращих синів і дочок.
Ось і цієї неділі земляки провели в останню путь Олександра Пилипенка. Сімнадцятого березня йому мав би виповнитися тридцять один рік. Однак до дня народження дожити не судилося. Разом із побратимами військовий загинув під час обстрілу російськими окупантами блокпоста на Херсонщині. У нього залишилися дружина і шестирічний син.
Поховали Олександра в Петрівці, біля могил батьків. Після церковної панахиди в Петро-Павлівському храмі, яку відслужив отець Віталій, на сільському кладовищі відбулася й громадянська панахида. Загиблому воякові віддали усі належні військові почесті. Багато теплих слів лунало на адресу Олександра Пилипенка з вуст міського голови Світлани Кривенко, військового керівництва, друзів.
«Дякуємо тобі, воїне, за відвагу, мужність, за те, що своїми грудьми зупинив ворога, не дав йому просунутися далі. Твій подвиг не поодинокий. Тисячі захисників роблять так само, бо за ними стоять їхні діти, рідні та близькі люди».
«Пам’ятатимемо тебе й помстимося ворогові. Ми обов’язково здобудемо перемогу», — заприсяглися побратими.
Невимовна туга крає серця дружини, сестри, родичів…
Тяжке життя було у Саші, згадують ті, хто знав відповідального й працьовитого чоловіка. Рано залишився сиротою: батько помер, коли хлопчикові було сім років, а підлітком — утратив матір. Опікувався Сашком вітчим. Перший клас учень закінчив у Петрівці, потім здобував освіту в другій школі м. Краснограда. У місцевому професійному ліцеї успішно опанував фах електрозварника. Скромного й тямущого практиканта запримітили в одному з підрозділів БУ «Укрбургаз», що функціонує в Наталиному. Відразу запросили молодого спеціаліста на роботу. Продовжував навчатися у виші. Одружився, мав міцну родину. Разом з дружиною облаштовували будинок у Краснограді, виховували синочка, мріяли, будували плани. Однак війна перекреслила все.
Двадцять четвертого лютого Олександр повернувся додому із вахти, й відразу пішов у військкомат. Він не звик ховатися за спинами інших. Отож сумнівів не мав жодних. Свій військовий та громадянський обов’язок виконав із честю. На жаль, так рано обірвалося його життя. Не встиг підняти на ноги сина, не встиг нажитися. Але встиг стати героєм, бо усього себе віддав за нас із вами, за Україну, її мирне і щасливе майбуття. Вірмо, так воно і буде!
Слава Україні! Героям слава!
