Шановні друзі!
Пропонуємо до вашої уваги вірші красноградської поетеси Галини Таран, написані авторкою у воєнний період.
***
Ти, моя земле, нині плачеш,
й весняні ручаї сумні
дзвінкі, як завжди, та неначе
складають реквієм війні.
І гуркіт бомб гучніший грому,
і болю на устах печать,
і бусли, що летять додому,
тепер по-іншому кричать.
І березнева хуртовина
летить лахміттям рядовим.
А снігом збілена хустина
насправді чорна у вдови.
***
Нема одвіту в Біблії й в Корані –
а у війни ідуть свої жнива,
і, заглушаючи капіж весняний,
повітряна тривога завива.
Чи думала я, що колись так буде –
що доведеться, далебі, мені
боятись не COVIDу та застуди,
а рахувати втрати на війні.
Прокинувшись, прохаю ранок кожен:
«Того бійця, що піде нині в бій,
спаси і збережи, Всесильний Боже»,
а також говорю сама собі:
коней на переправі не міняти –
хоч з неба хай летить свинцевий град,
бо тут могили моїх мами й тата,
і тут моя столиця – Красноград!
БІЖЕНЦІ
А час бере своє. Зимова хвища
фіаско вже зазнала. Золоте
на небі сонечко – все вище й вище,
і абрикоса під вікном цвіте.
Кінець – початок. Альфа і омега.
Зелене світло нині для весни.
А біля мерії – велика черга:
це біженці, на них печать війни.
Похмурі. Мовчазні. Погаслі очі.
Мов сіра маса (мертва чи жива?).
А у війни неоковирний почерк.
А у біди – в меню полин-трава.
Вчепилося дитя за сукню мами,
закам’яніле в дідуся лице…
Над ними усіма виводить гами
сирена, що зірвалась на фальцет.
Гуманітарку видають: в пакунках –
мука, крупа, горох і сіль, авжеж.
Продукти, як відомо, ці – для шлунка,
а для душі що? В неї голод теж.
Година лихоліття для країни,
і дай нам, Боже, стримувати злість,
але за кров невинних, за руїни
й за біженців оцих хтось відповість!